Офіційний сайт
Дніпродзержинської міської ради

 

        НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

    СЕКЦІЯ СУСПІЛЬНИХ І ГУМАНІТАРНИХ НАУК

КОНЦЕПЦІЯ

ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

НА ПЕРІОД ДО 2020 РОКУ

 

(ПРОЕКТ)

КИЇВ 2012

 

ВСТУП

У глобалізованому світі третього тисячоліття розвиток держави стає можливим лише завдяки ефективній реалізації її людського потенціалу. Як європейська за своєю цивілізаційною належністю держава Україна має спиратися у своєму розвитку на людиноцентричну систему цінностей, основу якої становлять свобода, справедливість, солідарність, рівність, відповідальність та ін.

Нині в Україні розгортається процес змін, що мають на меті всебічне забезпечення інтересів людини, сприяння її прагненню жити й творити в гармонії зі своїм соціальним оточенням, суспільними цінностями і природою. Спираючись на цей підхід, Україні потрібно забезпечити цілісну політику гуманітарного розвитку, адекватну завданням модернізації суспільства згідно із загальноєвропейськими тенденціями і національними пріоритетами.

Гуманітарний розвиток України є процесом удосконалення суспільства шляхом наближення до потреб людини в усіх сферах суспільного життя, створення умов для максимального розкриття творчо-продуктивного потенціалу й самореалізації кожної особистості відповідно до її духовних і матеріальних потреб та інтересів.

Державна стратегія гуманітарного розвитку України ґрунтується на гуманістичних ідеалах, світоглядних орієнтирах і культурних традиціях українського народу, загальнолюдських цінностях та універсальних стандартах прав людини, окреслених у Декларації тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, затвердженій резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї від 8 вересня 2000 року; Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та факультативних протоколах до них; Гельсінському підсумковому акті щодо безпеки та співробітництва в Європі.

Метою стратегії гуманітарного розвитку України є: формування вільної, забезпеченої всіма можливостями для самовиявлення, фізично й духовно розвиненої особистості, яка живе в гармонії із собою, іншими людьми, природним середовищем і навколишнім світом; удосконалення суспільного середовища на засадах безпеки й стабільності, національної та громадянської єдності; створення умов для функціонування національної культури, конкурентоспроможної і рівноправної серед культур інших народів світу.

Основоположним критерієм гуманітарного розвитку країни, інтегральним показником соціального благополуччя є стан здоров’я та тривалість життя населення. Здоров’я населення – частина національного багатства, важлива передумова соціально-економічного поступу країни. Завдання держави полягає у створенні умов для реалізації кожною людиною свого права на тривале здорове життя, а також у формуванні й поширенні настанов на здоровий спосіб життя, відповідальне ставлення до здоров’я.

Основними завданнями гуманітарного розвитку є: забезпечення реалізації проголошених Україною прав людини; оптимізація соціальних відносин та досягнення громадянської злагоди в суспільстві; відтворення і розвиток інтелектуального і духовного потенціалу нації; консолідація суспільства на засадах українського загальнонаціонального патріотизму; забезпечення гендерної рівності; покращення якості життя; утвердження здорового способу життя та підвищення рівня фізичного розвитку людини, налагодження ефективної системи охорони здоров’я; гармонізація системи «людина – природа»; формування конкурентоспроможної на світовому рівні, загальнодоступної, демократичної освітньої системи; розвиток та підвищення конкурентоздатності наукового потенціалу нації, вдосконалення наукового простору, науково-технічна модернізація та впровадження інноваційних проектів; інтеграція національної культури у європейський культурний простір та міжнародне співробітництво у гуманітарній сфері; збереження історико-культурної спадщини, високих здобутків у сфері мистецтва та забезпечення його подальшого розвитку; досягнення толерантності і створення умов для культурної та політичної консолідації суспільства; формування системи національних цінностей на основі загальнолюдського досвіду.

Правова основа гуманітарного розвитку визначена Конституцією України, яка проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, та гарантує забезпечення державою основних прав громадянина: на вільний розвиток особистості; рівності громадян перед законом; рівності жінки і чоловіка; на життя; на недоторканість житла; на свободу думки й слова, світогляду та віросповідання; на охорону здоров’я, освіту, медичну допомогу та страхування тощо.

 

1. СТАН ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

 

Стан гуманітарного розвитку України характеризується поєднанням суперечливих та іноді протилежних за спрямованістю процесів. З одного боку, відповідно до доповідей ПРООН щодо людського розвитку, Україна є країною з високим рівнем розвитку людського потенціалу (76-те місце в Доповіді 2011 року), хоча її місце в рейтингу коливається між групами країн із середніми та високими показниками (в 1990 році Україна посідала 45-те місце, а у 2009 році – 85-те). З іншого боку, неможливо заперечувати наявність в українському соціумі кризових явищ, зумовлених як складностями на шляху системних перетворень в Україні, так і погіршенням соціально-економічної ситуації у світових масштабах. Безперечно, процеси демократизації та ринкових перетворень зумовили зростання творчої активності громадян, виникнення громадських об’єднань, зростання різноманіття ринкових послуг, зокрема і в гуманітарній сфері. Водночас, процес неефективної модернізації українського суспільства призвів до певних проявів морально-етичної та правової аномії. До того ж дедалі виразнішою стає тенденція до скорочення участі держави в підтримці програм, пов’язаних з гуманітарним розвитком, і як наслідок – зменшення її впливу на формування життєвих цінностей і орієнтацій населення.

Україна перебуває у стані демографічної кризи, одним із проявів якої є зменшення чисельності її населення. Якщо в 1990 році у країні проживало 51,6 млн осіб, то на початок 2011 року – уже 45,6, а за національним прогнозом на 2030 рік в Україні проживатиме 41,5 млн осіб. Сучасний рівень народжуваності нижчий, ніж той, що потрібен для забезпечення простого відтворення населення, у зв’язку з чим у середньостроковій перспективі відсутня можливість відновлення 50-мільйонної чисельності населення. Хоча низький рівень народжуваності мають більшість розвинутих країн світу, в Україні він поєднується з високою смертністю населення. Середня очікувана тривалість життя при народженні становить близько 68,6 років, що значно нижче, ніж у провідних країнах світу, де цей показник коливається між 78–82 роками.

Забруднення навколишнього середовища, погіршення умов життя, відсутність належного контролю за якістю продуктів харчування, поширення шкідливих звичок, слабкість державної політики у сфері охорони здоров’я, поширення таких захворювань, як туберкульоз і СНІД, зниження якості медичного обслуговування негативно позначилися на здоров'ї громадян України. Як наслідок − значно збільшилася загальна захворюваність населення. Погіршення стану здоров’я населення не лише обумовлює зростання потреб у медичній та соціальній допомозі, а й додаткове навантаження на бюджет.

Країна втрачає надто багато своїх громадян у найпродуктивнішому віці, а самі громадяни позбавляються можливостей для підвищення рівня добробуту шляхом реалізації своєї освіти й професійного досвіду. Виникає замкнене коло: зниження рівня людського розвитку звужує можливості для суспільних реформ, а відсутність реформ позбавляє можливостей для реалізації людського потенціалу, сприяючи таким чином його деградації.

Економічні трансформації, супроводжувані кризовими явищами, призвели до зниження купівельної спроможності населення та спричинили зростання диференціації доходів. Тому актуальною залишається проблема бідності, розв’язання якої є пріоритетним завданням для України. У період економічної кризи відбулося зростання масштабів абсолютної бідності: рівень бідності за критерієм фактичного прожиткового мінімуму становив у 2008 році 19,9 %, а у 2009-му підвищився до 24,8 %. Зберігаються стабільно високі показники нерівності і, відповідно, відносної бідності. Для України характерним є феномен значних масштабів бідності працюючого населення та, як наслідок, високі ризики бідності сімей з дітьми, загроза вкорінення хронічної та спадкової бідності, обмеженість у доступі до послуг та засобів комунікації, відсутність нормальних житлових умов і можливостей їх покращення. Це обумовлює низьку самооцінку населенням свого життєвого рівня та надвисокі показники суб’єктивної бідності (56,4 % у 2009 році).

Надмірна диференціація регіонів за соціально-економічним станом призводить до нерівних можливостей розвитку людини, посилення міграційних процесів, провокує політизацію регіонального чинника, поглиблює світоглядну і політичну дезінтеграцію суспільства. Відсутність ефективної державної регіональної політики, починаючи із середини 90-х років, уже спричинила дезінтеграційні тенденції, послаблення міжрегіональних економічних зв’язків, поглибила диференціацію регіонів за рівнем конкурентоспроможності та якістю життя людей.

Залишаються нерозв’язаними проблеми молоді, серед яких – нерівний доступ до освіти й працевлаштування, забезпечення житлом. Кожна третя молода людина не задоволена своїм соціальним статусом, і лише третина молоді бачить власну соціальну перспективу в Україні. Серед молоді спостерігається найвищий рівень безробіття, що пов’язано з пошуком першого робочого місця. Особливо гостро ці проблеми постають перед сільською молоддю, і вирішення їх неможливе без якісних змін у сфері освіти та соціальної політики.

Забезпечення гендерної рівності дотепер залишається серйозною проблемою для України. Жінки мають порівняно гірший доступ до розподілу суспільних ресурсів. Існує гендерна сегрегація зайнятості: у низькооплачуваних видах економічної діяльності зайняті переважно жінки, заробітна плата жінок становить 75 % від заробітної плати чоловіків, на вищих посадах у системі влади та державного управління, де приймаються політичні рішення, переважають чоловіки. Таким чином, високі рівні зайнятості та освітньо-професійної підготовки жінок супроводжуються їх незначним представництвом у сфері прийняття рішень – у політичному житті, державному управлінні, бізнесі.

З часу набуття незалежності вектор мовної політики в Українській державі залежав від бачення цієї проблеми політичною силою, яка вигравала президентські або парламентські вибори. Однак жодній політичній силі не вдалося впровадити свого бачення мовного розвитку держави. Як такої державної мовної політики, яка б цілісно враховувала всі аспекти мовної ситуації всередині країни, а також можливі геополітичні виклики, не існувало. Нерідко на дії державних чинників впливали зовнішні фактори. При таких підходах мовне державне планування не могло здійснюватися, а мовна політика залежала від поточної політичної ситуації.

Концептуальним орієнтиром ефективної мовної політики слугує Європейська хартія регіональних або міноритарних мов. Її основна мета – збереження мовного розмаїття, безкорислива підтримка малих європейських мов. Проте не менш важливим завданням Хартії є збереження політичної стабільності при територіальній цілісності, тобто зменшення конфліктного потенціалу міжмовних стосунків, яке передбачає не тільки безперешкодне використання мов та говірок усіх національних спільнот, а й створення сприятливих умов для реалізації об’єднавчого потенціалу державної мови. Цей аспект особливо важливо враховувати в сьогоденній гуманітарній політиці України, коли частішають спроби обмежити роль української мови як активного чинника консолідації суспільства.

На шляху реформування системи освіти за два десятиліття незалежності досягнуто певних успіхів. Національна освіта набула ознак цілісності, самодостатності, відповідності новим суспільним відносинам, зроблено конкретні кроки в напрямку її інтеграції до європейського та світового освітнього простору. Проте ці та інші позитивні зміни не набули системного     й завершеного характеру, що зумовлено головним чином відсутністю в освітній галузі послідовної, науково обґрунтованої та відповідальної державної політики, недостатнім усвідомленням суб’єктами прийняття рішень пріоритетного значення освіти для суспільного розвитку. За роки незалежності чисельність студентів вищих навчальних закладів постійно зростала. Кількість абітурієнтів, які обирають престижні спеціальності, збільшується за рахунок розширення мережі вищих навчальних закладів (ВНЗ) не лише державної, а й недержавної форм власності. При наборі до ВНЗ недостатньо враховуються довгострокові тенденції попиту й пропозиції робочої сили, що призводить до зростання напруженості на ринку праці України та структурного безробіття. У найближчі роки очікується скорочення контингенту випускників загальноосвітніх навчальних закладів (ЗНЗ) та професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ), обумовлене демографічними чинниками, що може спричинити ряд проблем: 1) у ВНЗ – пов’язаних з погіршенням їх фінансового стану, масовим скороченням педагогічних та науково-педагогічних працівників, дестабілізацією їх загальної діяльності; 2) на національному та регіональних ринках праці – через значне зменшення пропозиції кваліфікованої робочої сили й фахівців з вищою освітою. Зростаючі темпи економічних і технологічних змін також призводять до необхідності зміни працівниками роботи і навіть професії, що дедалі більше потребує переходу від традиційної до гнучкої форми зайнятості та використання в процесі професійного навчання інноваційних навчальних технологій.

Таким чином, основними проблемами на шляху адаптації системи освіти до вимог часу є: 1) зниження доступності освіти та невідповідність її якості сучасним вимогам; 2) невідповідність ринку освітніх послуг потребам ринку праці, що спричиняє диспропорції між підготовкою спеціалістів та попитом на них з боку роботодавців; 3) неефективність механізмів державного фінансування системи освіти при постійному збільшенні бюджетних видатків на освіту; 4) збереження надто централізованого керування освітнім процесом.

Як наслідок, вітчизняна освіта в останні десятиліття зазнала значних втрат, не лише не позбулася старих перекосів та диспропорцій, а й обтяжилася новими:

             – допущено руйнування мережі дошкільних навчальних закладів. Підірвано матеріально-технічну базу загальноосвітніх шкіл, яким гостро бракує, зокрема, сучасних засобів навчання, особливо з природничо-математичних предметів;

             – неефективно функціонує система професійно-технічної освіти, що в поєднанні з падінням виробництва спричинило зниження «питомої ваги» кваліфікованих робітничих кадрів у загальному контингенті робітників до менш як 10 % (у Німеччині цей показник становить майже 60 %, у США – близько 50 %);

             – хаотично розвивається вища школа, яка за ступенем неефективності та витратності навряд чи має аналоги у світі. У вищу освіту Україна вкладає понад 2% ВВП, проте цих коштів хронічно не вистачає, оскільки їх поглинає надмірна кількість малопотужних університетів та інститутів, у яких кількість ліцензованих місць для прийому студентів перевищує чисельність випускників загальноосвітніх шкіл. При цьому жоден з вищих навчальних закладів України за провідними світовими рейтингами не потрапляє бодай до 500 кращих університетів світу. Украй малою є науково-дослідницька складова діяльності ВНЗ, на яку припадає лише 3 % загального обсягу їх фінансування, відтак вони, за окремими винятками, готують фахівців учорашнього дня;

             – негативні наслідки подрібненості закладів вищої та професійно-технічної освіти поглиблюються розбалансуванням кількісних і якісних показників їх діяльності з потребами економіки, ринку праці, а також відсутністю законодавчо визначених стандартизованих рівнів освіти та національної рамки кваліфікацій, сумісної з Міжнародною стандартною кваліфікацією освіти, європейськими кваліфікаційними мегарамками (Рамкою кваліфікацій Європейського простору вищої освіти 2005 року та Європейською рамкою кваліфікацій для навчання впродовж життя 2008 року);

             – поза увагою держави перебуває реалізація ідеї безперервної освіти.

Отже, освітні реформи здійснювались, як правило, без належної підготовки, моніторингу та принципового оцінювання досягнутих проміжних результатів, не узгоджувались у часових і змістових вимірах на різних рівнях освіти, проходили без належної участі громадськості в їх плануванні та реалізації, унаслідок чого нерідко наштовхувалися на нерозуміння в суспільстві, не знаходили його підтримки. Усе це вимагає рішучої корекції процесів реформування та модернізації освіти, політичної волі в здійсненні реформ.

Удосконалення системи освіти, як і перспективи культурного розвитку в цілому, потребує інтенсивного використання інформаційно-технологічного ресурсу, розширення електронної комунікації, освоєння можливостей глобальних інформаційних мереж. В Україні дотепер залишаються недостатньо високими показники охоплення молоді Інтернетом – 36 % на відміну від 90 % – у країнах Балтії чи навіть 50 % у РФ.

Водночас унаслідок низького рівня медіаграмотності населення України, недостатньої сформованості у нього умінь і навичок свідомого, вибіркового споживання інформації, відсутності належного психологічного імунітету до впливу маніпулятивних технологій у міру розширення сфери електронної комунікації загострюється проблема захисту громадян, передусім дітей і молоді, від інформаційної продукції, що негативно впливає на психічний і фізичний стан людини, її інтелектуальний і моральний розвиток. Як засвідчують наукові дослідження, інформаційна поведінка молодих людей у телевізійному та інтернет-просторі є здебільшого безсистемною, непланованою, всеїдною, простежується достовірний зв’язок між високим рівнем їх занурення у віртуальну реальність і низьким рівнем усвідомлення віртуального характеру цієї реальності. При цьому значна частина споживачів інформації виявляє виразні ознаки різних видів медіазалежності, зокрема інтернет-залежності. Такі модифікації психіки містять у собі істотні ризики для розвитку особистості, руйнують психологічні механізми критичного ставлення до себе і своїх вчинків, здатність адекватно і раціонально моделювати своє майбутнє, призводять до пасивності, дефіциту емоційної енергії в реальному житті, надання пріоритетів парасоціальному спілкуванню. Усе це вимагає, з одного боку, вдосконалення законодавства, що регулює відносини в інформаційній сфері, з другого – кардинального підвищення медіакультури українського суспільства, що, в свою чергу, зумовлює нагальну потребу організації медіаосвіти дітей і дорослих, головні завдання якої визначено в Паризькій програмі-рекомендаціях з медіаосвіти ЮНЕСКО (від 22 червня 2007 р.) та резолюції Європарламенту щодо медіаграмотності у світі цифрової інформації (від 16 грудня 2008 р.)

За оцінками Світового банку, Індекс економіки знань, який розраховується з показників розвитку інноваційної системи, освіти й людських ресурсів, інформаційно-комунікаційних технологій та економічного режиму і державного управління, для України становить 5,55, тоді як для провідних країн світу він перевищує 8,21 (Швеція, Сполучені Штати Америки, Фінляндія, Ірландія, Великобританія, Канада, Франція, Німеччина, Японія та Нідерланди). Українські університети практично не представлені у світових і європейських рейтингах. Кількість науково-технічних статей, надрукованих українськими вченими у провідних світових наукових журналах у 2006 р. становила 4044 (проти 96 449 – вченими Великобританії, 23 033 – вченими Росії, 14 240 – вченими Ізраїлю). Частка України на світовому ринку наукомісткої продукції є меншою 0,1 %, питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт становить близько 1 % ВВП України, інноваційна активність промислових підприємств залишається надзвичайно низькою, оновлення основних засобів виробництва не перевищує 5 % на рік, матеріально-технічна база наукових організацій швидко старіє. На тлі збільшення кількості осіб з науковим ступенем погіршується якість їхньої підготовки, посилюється відплив найбільш кваліфікованої та професійно придатної до творчого пошуку частини наукової еліти в інші сфери діяльності та за кордон, зростає середній вік дослідників. Як наслідок, за даними глобального індексу конкурентоспроможності, у 2010 р. серед 133 країн Україна, займаючи за рівнем вищої освіти та фахової підготовки 46-те місце, за технологічним розвитком посіла 83-те, а за інноваціями – 63-тє місце.

Україна належить до країн з багатою історико-культурною спадщиною. На державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток, з яких 57 206 – пам’ятки археології (у тому числі 418 – національного значення), 51 364 – пам’ятки історії (142 – національного значення), 5926 – пам’ятки монументального мистецтва (44 – національного значення), 16 293 – пам’ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтні (3541 – національного значення). Крім поділу пам’яток на об’єкти місцевого й національного значення, найвідоміші пам’ятки світового значення включаються до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На сьогодні в ньому є чотири українські пам’ятки, зокрема собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська лавра, історична частина Львова та резиденція митрополитів Буковини. До того ж, ще два українські об’єкти мають транскордонний статус – це Геодезична дуга Струве, що простяглася територією 10 держав, і букові праліси Карпат, які Україна ділить зі Словаччиною. Крім того, в Україні 61 історико-культурний заповідник, 13-и з яких надано статус національних. 1399 населених пунктів та понад 8 тис. сіл мають понад 70 тис. об’єктів культурної спадщини, які ще потребують дослідження та постановки на облік. Майже 70 % історичних пам’яток перебувають у незадовільному технічному стані, 10 % – в аварійному. Через брак експозиційних площ лише мала частка музейних фондів доступні для відвідувачів.

Потужним є пласт рухомих пам’яток історико-культурної спадщини, що зберігається в музеях, бібліотеках, архівах. Значним просвітницьким, культурним та естетичним потенціалом володіють музеї, мережа яких в Україні нараховує 437 закладів, у т. ч. 47 державних, 383 комунальних і сім приватних. Музейний фонд України налічує близько 11 млн. історико-культурних пам’яток. Предмет писемності як об’єкт історико-культурної спадщини зосереджений у системі державних архівних установ. Національний архівний фонд України нараховує близько 60 млн. одиниць зберігання.

Ситуація у сфері культури характеризується зростанням масових видів культури: виникло чимало театральних колективів, розширилася мережа музеїв, художніх виставок, майже вдвічі зросла кількість концертних організацій, новий розвиток отримали сучасні форми мистецтва, активізувалися міжнародні контакти. Разом з тим поточні суспільні негаразди негативно позначаються на розвитку вітчизняної культури. Вони продукують суттєві відмінності в ціннісних орієнтаціях, поглядах на минуле й майбутнє країни, на шляхи її подальшого розвитку.       Відбувається занепад масових культурних практик, таких як читання книжок і періодики, відвідування театрів, кінотеатрів, музеїв тощо. Нові форми культурних практик та організації дозвілля через свою високу вартість стали сферою споживання здебільшого заможних верств населення. Спостерігається зростання відмінностей у культурних практиках населення залежно від місця проживання. За статистичними даними, мешканці міст сьогодні витрачають на відвідування культурних закладів та відпочинок у 3,5 рази більше коштів, ніж селяни. Зберігається розрив у можливостях доступу до каналів телебачення, друкованих ЗМІ, Інтернету мешканців великих міст та сільської місцевості. Майже зникла без державної підтримки інфраструктурна база аматорства й самодіяльності, у незадовільному стані перебуває мережа будинків культури та технічної творчості. Триває скорочення чисельності учнів у школах естетичного виховання, незадовільним є стан матеріальної бази цих шкіл. Відбувається відплив за кордон талановитої мистецької молоді.

Трансформаційні перетворення в суспільстві практично не торкнулись інституціональної структури культури, що негативно вплинуло на фінансову ситуацію галузі, особливо в її бюджетному секторі. Кошти, які виділялись державою, покривали лише необхідні поточні потреби соціально-культурних закладів. Основні проблемні питання культурної діяльності (доступність, якість послуг, фінансування) залишаються складними. Невизначеними є питання удосконалення управління культурною діяльністю та її економічного механізму. Технічне переоснащення і модернізація матеріально-технічної бази відбувається вибірково й не підкріплюється відповідними програмними заходами.

Низька конкурентоспроможність та недостатня популярність національних культурних індустрій зумовлює домінування в мовно-культурному просторі України зарубіжної культурної продукції. Ситуація ускладнюється слабким захистом авторських та суміжних прав, наявністю великого за обсягом «піратського» ринку культурної продукції. Записи українських виконавців становлять 15–20 % музичного ринку та радіоефіру. Українська культура занадто повільними темпами інтегрується у європейський та світовий культурний простір. Сучасне національне мистецтво, література, культурні індустрії далі демонструють певну ізольованість від європейських тенденцій і практик.

Кризові явища особливо виразно даються взнаки в книговидавничій справі. Упродовж першого десятиліття XXI ст. видання книг на одного громадянина України не перевищувало показник 1,2 примірника на рік, тоді як у Німеччині цей показник становив дев’ять книг на рік, а в Російській Федерації – п’ять, при цьому мінімальний поріг самодостатньої культурної індустрії має становити не менше трьох-чотирьох видань на рік. Усе це спостерігається на тлі різкого скорочення мережі книжкової торгівлі та критичного зниження рівня поповнення фондів бібліотек.

Деякі позитивні зрушення в кінематографі ще не визначають зміни критичного стану в українському кіно. Не сформовані належні умови щодо залучення інвестицій, унаслідок чого кіновиробництво лишається на вкрай низькому рівні, тоді як наявний потенціал (кадровий склад кіностудій, підготовка кіномитців тощо) дає змогу знімати в Україні кілька десятків повнометражних картин на рік. Не налагодженим лишається масове виробництво вітчизняних якісних телесеріалів, теленовел, культурно-пізнавальних телевізійних програм.

Чималі проблеми існують у сфері музичних культурних індустрій, де переважає низькопробна музична продукція, відсутня пропаганда високого академічного мистецтва, що знижує соціальний статус митців та негативно впливає на культурний рівень людей.

Отже, в умовах соціально-економічних, політичних та культурних змін останніх десятиліть, за браком фінансових, виробничих та матеріальних ресурсів держава виявилася неспроможною гарантувати своїм громадянам виконання взятих на себе обов’язків, зокрема в гуманітарній сфері. Так, проголошені Конституцією України права на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), безпечне для життя й здоров’я довкілля, відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50), безплатну вищу освіту (ст. 53) та ін., залишаються здебільшого декларативними. Внаслідок цього переважна більшість громадян України незадоволена своїм соціально-економічним становищем і розвитком країни в цілому. Поглиблення гуманітарних проблем, викликане недостатньою увагою з боку держави до цієї сфери суспільного життя, може стати причиною подальшого посилення зневіри громадян у здатності й спроможності держави враховувати прагнення та інтереси людини, спонукати громадян шукати шляхи вирішення власних проблем поза межами визначених державою норм і механізмів. Сьогодні вже можна констатувати наявність серйозних суспільних загроз, зумовлених тривалим нехтуванням проблемами гуманітарного розвитку, адже брак розуміння громадянами справжніх цілей і намірів державної політики та відсутність механізмів узгодження інтересів та засобів їх досягнення між громадянами й державою не сприяють ані дотриманню норм і законів, ані успішній реалізації державних програм.

Гуманітарна політика України має орієнтуватись на загальнонаціональний проект спільного майбутнього, що є однаково прийнятним для жителів усіх регіонів України, та сприяти міжкультурному та міжконфесійному діалогу в Україні, гармонійному поєднанню загальнонаціональних та регіональних інтересів у культурній сфері, забезпеченню громадянських прав і свобод.

Україна має активно реалізовувати декларовані ООН «Цілі розвитку тисячоліття» як систему пріоритетів, що визначатимуть стратегію реформ.

 

 

 

 

2. ПРІОРИТЕТИ ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ

2.1. Основні пріоритети гуманітарного розвитку України

 

Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року спирається на фундаментальні цінності свободи, справедливості, солідарності; демократичні принципи, верховенство права, всебічний захист фундаментальних прав людини; подолання бідності, безробіття й дискримінації людини; рівний доступ до освіти, медицини, культури та житла; рівні можливості для чоловіків та жінок; захисту довкілля; подолання ксенофобії; створення умов для вільної діяльності мас-медіа та доступу до публічної інформації; піклування про дітей та літніх людей; підтримки молоді. Економічне зростання в такому суспільстві має відбуватися шляхом задоволення потреб нинішнього покоління без завдання шкоди наступним поколінням.

Основними пріоритетами гуманітарного розвитку є:

– впровадження високих соціальних стандартів життя;

– пріоритет прав людини та громадянських свобод як критерій оцінки ефективності діяльності держави та рівня розвитку суспільних відносин у країні;

– рівність прав і свобод людини незалежно від національності, мови, ставлення до релігії, приналежності до соціальних груп і громадських об’єднань;

– збереження традиційної для України багатомовності, розвиток усіх мовних груп відповідно до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" від 15 травня 2003 року № 802-IV);

– забезпечення повноцінного розвитку і функціонування української мови як державної, згідно з Конституцією України (стаття 10);

–       вільний доступ широких верств суспільства до культурних надбань;

– збереження та охорона культурної спадщини;

– підтримка розвитку і взаємозбагачення культур етносів, що проживають в Україні;

– підтримка сучасних форм мистецької та інтелектуальної творчості;

– забезпечення діалогу держави і громадянського суспільства.

 

2.2. Впровадження високих соціальних стандартів життя

 

Визначальним напрямом гуманітарного розвитку України є забезпечення високої якості життя на основі реалізації людського потенціалу, що зумовлює необхідність збільшення інвестицій у людський капітал, розвиток соціальної інфраструктури, сприяння підвищенню життєвого рівня населення як підґрунтя для формування середнього класу – основи стабільності суспільства.

         Практична реалізація такого принципу перетворює соціальну політику на один із провідних чинників гуманітарного розвитку, робить її активною складовою стратегії досягнення національної солідарності. Основними завданнями в цій сфері є:

– забезпечення зростання заробітної плати як дієвого стимулу трудової активності, збільшення продуктивності праці, а отже й економічного зростання;

– забезпечення випереджального зростання заробітної плати порівняно із соціальними трансфертами; встановлення мінімальної заробітної плати у розмірі, що перевищує прожитковий мінімум для працездатних осіб принаймні на 20 %; впровадження економічно обґрунтованих співвідношень між державними соціальними гарантіями (мінімальна заробітна плата має бути найвищою за розміром гарантією);

– реформування пенсійного забезпечення в напрямі реалізації справедливої оцінки трудового внеску кожної особи і запровадження новітніх форм пенсійного страхування;

– зменшення економічно необґрунтованої нерівності населення за доходами, ліквідація крайніх форм бідності;

– забезпечення соціальної мобільності молоді, формування кадрового резерву країни через розвиток програм «соціальних ліфтів»;

– створення ефективної системи соціального захисту населення, що діятиме на переважно адресних засадах;

– впровадження практики розробки та оцінювання соціальних програм на основі системи соціальних стандартів та нормативів;

– спрямування державних фінансових ресурсів на пріоритетні напрями розвитку соціальної сфери;

– відновлення та розвиток соціальної інфраструктури (насамперед сільських населених пунктів);

– підтримка добробуту сімей із дітьми, формування системи суспільних та особистих цінностей, орієнтованих на сім’ю з двома й більше дітьми;

– удосконалення житлової політики, зокрема шляхом розвитку довгострокової оренди муніципального житла, упорядкування механізму надання відомчого, службового, соціального житла;

         – надання молодим сім’ям цільових довгострокових кредитів на купівлю та будівництво житла, підвищення ефективності механізму кредитування молодих сімей залежно від чисельності дітей у сім’ї;

– підвищення якості та ефективності надання послуг соціальної сфери шляхом диверсифікації їх постачальників та вдосконалення механізмів розміщення і реалізації замовлень на надання послуг за умови збереження за державою функцій забезпечення мінімальних соціальних стандартів;

– упровадження засобів заохочення участі суб’єктів господарювання у вирішенні завдань соціального розвитку на місцевому та загальнодержавному рівнях, активне пропагування цінностей і стандартів соціально відповідального бізнесу, держави та населення.

Впровадження високих стандартів життя невід'ємне від права людини на працю, що створює мотивацію для самовдосконалення та розвитку творчого потенціалу суспільства. Державна політика у цій сфері має бути спрямована на:

– формування ціннісно-етичних настанов населення на реалізацію економічно активної поведінки, самозабезпечення та дотримання трудової етики;

– забезпечення економічно обґрунтованої та гідної заробітної плати;

– розроблення економічних механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць з належними умовами праці;

– поширення гнучких форм зайнятості;

– мінімізація негативних наслідків зовнішньої трудової міграції;

– оптимізація імміграційної політики з метою забезпечення в майбутньому необхідних потреб економіки України в робочій силі;

– впровадження стандартів соціальної відповідальності бізнесу.

                     

2.3. Охорона здоров’я, впровадження стандартів здорового способу життя

 

Основними завданнями України у сфері охорони здоров’я на найближчу перспективу є:

– переорієнтація охорони здоров’я на профілактику захворювань;

– розроблення та впровадження державної програми сприяння здоровому способу життя;

– реформування системи охорони здоров’я на принципах розмежування первинного, вторинного і третинного рівнів надання медичної допомоги та їх фінансування; надання господарської самостійності закладам охорони здоров’я;

– проведення регулярних профілактичних оглядів населення;

– збільшення обсягів бюджетного фінансування галузі охорони здоров’я;

– підготовка кадрів та перехід первинного рівня надання медичної допомоги на засади сімейної медицини;

– створення матеріальних і моральних стимулів для підвищення якості надання медичної допомоги;

– відновлення мережі фельдшерсько-акушерських пунктів у сільській місцевості;

– поліпшення якості та рівня медичного забезпечення материнства і дитинства;

– активізація боротьби з ВІЛ/СНІДом, туберкульозом та іншими соціальними хворобами;

– посилення контролю за якістю фармацевтичної продукції, питної води та харчової продукції;

– виховання особистої відповідальності за власне здоров’я та здоров’я родини, навичок самозбереження, насамперед серед дітей і молоді;

– утвердження в суспільстві престижності дотримання здорового способу життя, його пропаганда серед населення та розроблення механізмів економічного стимулювання впровадження здорового способу життя;

– забезпечення доступності інформації стосовно важливості раціонального харчування, рухової активності, уникнення ризикованої поведінки (у тому числі сексуальної), необхідності дотримання безпечних умов і режиму праці та відпочинку; постійне висвітлення питань щодо здорового способу життя в сучасному медійному просторі із залученням відомих суспільних лідерів та використанням міжнародного і вітчизняного досвіду в цій сфері;

– підготовка та підвищення рівня кваліфікації педагогічних, медичних і соціальних працівників щодо організації заходів з формування здорового способу життя серед різних верств населення.

Реалізація політики, спрямованої на забезпечення протидії шкідливому впливу тютюнопаління та вживання алкоголю на здоров’я населення, зокрема:

– заборона всіх видів відкритої та прихованої (у вигляді реклами брендів) реклами алкогольної продукції, пива та тютюнових виробів;

– упорядкування торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами (надання дозволу на продаж лише в спеціалізованих магазинах або відділах з обмеженням часу продажу);

– посилення відповідальності за порушення правил торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами;

– розроблення і прийняття закону України «Основи законодавства України щодо алкоголю та наркотиків».

Впровадження стандартів здорового способу життя невід'ємне від інтенсивного розвитку масового і професійного спорту, що потребує розробки та прийняття Національної доктрини їх розвитку, реалізації цільових програм, формування мережі центрів фізичного здоров’я населення «спорт для всіх».

У цьому контексті особливої уваги вимагає підтримка діяльності центрів фізичної реабілітації і соціальної адаптації, системне впровадження спорту в навчально-виховну практику, розвиток мережі аматорських спортивних секцій. Організація занять спортом у системі безперервної реабілітації інвалідів, у тому числі дітей з відхиленнями у фізичному розвитку, їх методичне, медичне забезпечення і лікарський контроль з боку освітніх установ, установ охорони здоров’я, установ соціального захисту і спортивних організацій має стати одним із пріоритетів гуманітарної політики держави.

Основними індикаторами успішного реформування системи охорони здоров’я в Україні слугуватимуть зменшення передчасної смертності, скорочення темпів поширення ВІЛ/СНІДу та туберкульозу, збільшення середньої тривалості життя.

 

2.4. Забезпечення прав людей з особливими потребами та обмеженими фізичними можливостями

 

Чисельність осіб з особливими потребами та обмеженими фізичними можливостями в Україні зростає в результаті техногенних катастроф, високого рівня аварійності на автошляхах, незадовільного стану навколишнього середовища, низької якості медичних послуг, збільшення випадків хронічних захворювань і вроджених вад. Відсутність послідовної державної політики щодо включення даної категорії людей у суспільну діяльність, сприяння їхньому працевлаштуванню перетворює їх на один із найвразливіших прошарків населення. У гуманітарній сфері державна політика щодо людей з особливими потребами та обмеженими фізичними можливостями має полягати у:

– вдосконаленні процесу підготовки і перепідготовки соціальних працівників і соціальних педагогів, розвитку матеріально-технічної бази вищих навчальних закладів, що займаються підготовкою цих спеціалістів;

– формуванні системи диференційованої інклюзивної освіти, доступної для всіх осіб даної категорії, здатної підготувати конкурентоспроможних спеціалістів та розширити їх можливості у процесі соціалізації;

– налагодженні на державному рівні стастичного обліку та єдиної категоріальної класифікації дітей з особливостями психофізичного розвитку, ранньої діагностики його порушень, переддошкільної допомоги таким дітям та їхнім родинам, а також компетентного визначення оптимальної форми навчання кожної дитини;

– зміцнення навчально-матеріальної бази і розширення функцій спеціальних шкіл-інтернатів, перетворення їх на консультативно-методичні центри з корекційно-розвивальної роботи в територіальних округах;

         – розробці та випуску аудіовізуальної продукції, матеріалів у ЗМІ, що враховують особливості людей цієї категорії;

– формування у суспільстві позитивного ставлення до можливостей людей з особливими потребами за допомогою ЗМІ, освітніх установ, неурядових організацій.

 

2.5. Гарантування права людини на безпечне довкілля

 

Необхідні кроки для покращення ситуації у сфері сталого розвитку довкілля і забезпечення права людини на безпечне навколишнє середовище:

– екологізація продуктивних сил, упровадження безвідходних і маловідходних технологій виробництва та систем життєзабезпечення, розвиток альтернативних джерел енергії, зниження ресурсомісткості та енергомісткості виробництва;

– збереження техногенно незмінених ландшафтів, розвиток природно-заповідної мережі;

– відновлення техногенно змінених ландшафтів, приведення стану компонентів навколишнього природного середовища до показників, властивих природному фону даної території;

– впровадження систем екологічно безпечного поводження з відходами, поширення вторинної переробки відходів та їх вторинного використання як сировини;

– формування в суспільстві екологічної свідомості та екологічної етики.

 

2.6. Дотримання принципів гендерної рівності

 

Подолання гендерної нерівності, забезпечення рівних прав і можливостей повноцінної участі чоловіків і жінок у житті суспільства потребує розробки та запровадження заходів державної політики за такими напрямами:

– внесення змін до виборчого законодавства, що сприятимуть дотриманню принципу гендерної паритетності у складі органів державної влади України; відхід від принципу політичної доцільності під час кадрових призначень на користь винятково професійних якостей кандидатів на посади;

– протидія гендерній нерівності в економічному становищі населення, запобігання випадкам дискримінаційної практики на ринку праці;

– формування у суспільній свідомості позитивного сприйняття ідеї гендерної рівності за допомогою інформаційно-просвітницьких кампаній із залученням органів державного управління, ЗМІ, освітніх установ, некомерційних організацій та інших представницьких органів громадянського суспільства;

– впровадження цілеспрямованих державних програм щодо протидії насильству в родині та викорінення торгівлі людьми;

– удосконалення моніторингу та оцінки прогресу в реалізації гендерної політики.

 

2.7. Розвиток освітнього і наукового простору

 

Розвиток інтелектуального потенціалу як базового елементу формування суспільства знань передбачає забезпечення якісної освіти для всіх та модернізацію культурної політики.

Реалізація визначених пріоритетів гуманітарної політики можлива лише за умов докорінної модернізації системи освіти.

Нинішня система освіти в Україні за 20 років незалежності зазнала численних, переважно формальних і безсистемних трансформацій, пов’язаних з механічним прищепленням західних стандартів без урахування української специфіки. Це призвело, не лише до майже повного руйнування середньої професійної освіти, а й не дозволило здійснити давно назрілу потребу реформи у всій системі освіти.

Передусім це стосується підміни реформ формальними та бюрократичними моментами. Яскравим виявом цього є ідеалізація зовнішнього незалежного тестування, яке, може, й дозволило частково подолати корупційні явища, але аж ніяк не сприяє піднесенню навчального рівня та не спонукає до справжнього інтелектуального розвитку.

Українська освіта потребує реальних, а не бюрократичних реформ, які б забезпечили формування особистостей, здатних адекватно реагувати на сучасні світові виклики і достойно представляти Україну в світі.

Сучасна система освіти має позбутись надмірного і однобокого європоцентризму, ігнорування великих неєвропейських традицій і культур, закритості перед зовнішнім світом, що, зокрема, виражається в утрудненому визнанні іноземних дипломів і, відповідно, залученні іноземних спеціалістів.

Реформування освіти вимагає приділення більшої уваги комунікаційним технологіям, вивченню іноземних мов, впровадженню до загальноосвітніх шкіл мистецького, естетичного та етично-морального виховання, засад фізичної культури і здорового способу життя.

У середній школі необхідно посилити увагу до виявлення і розкриття індивідуальних здібностей школярів з метою впровадження диференційованого підходу до навчальних програм з орієнтацією на подальшу професійно-технічну чи університетську освіту (за вільним вибором).

Давно назрілою є потреба розширення реальної автономії вищих навчальних закладів і закріплення її гарантій на законодавчому рівні. Це повинно відбуватися паралельно з процесом укрупнення університетів, в яких, крім окремих випадків, має навчатись не менше 50 000 студентів.

Зробити відкритою як середню, так і вищу школу для забезпечення населенню права на безперервну освіту; зняти формальні перепони для учнівського та студентського обміну із зарубіжними країнами, підвищити доступність освітніх послуг для обдарованих дітей, дітей із малозабезпечених родин, осіб з особливими потребами.

Особливої уваги потребує адаптація освіти до умов полікультурного та багатонаціонального суспільства України.

У сфері освіти актуальним і важливим є:

– удосконалення управління системою освіти (зокрема, системи фінансування);

– підвищення доступності якісних освітніх послуг, у тому числі шляхом підтримки обдарованих дітей, дітей із малозабезпечених сімей, осіб з особливими потребами;

– розвиток професійної освіти з урахуванням тенденцій на ринку праці, перспектив соціально-економічного розвитку регіонів;

– формування і розвиток сучасної системи безперервної освіти як основи життєвого успіху особистості;

– розвиток дистанційного навчання для отримання додаткової (другої) професійної освіти;

– інтеграція освітньої і наукової складових у діяльності вищих навчальних закладів (у тому числі розробка відповідної законодавчої основи, нормативно-правового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення);

– перетворення провідних вищих навчальних закладів на сучасні наукові центри, зближення академічної та вузівської науки через створення спільних наукових та освітніх підрозділів; оптимізація співвідношення обсягів державного фінансування фундаментальних і прикладних наукових досліджень та вдосконалення механізму такого фінансування на основі державних пріоритетів і висновків наукової та науково-технічної експертизи.

 

2.8. Гармонізація міжетнічних та міжконфесійних відносин

 

Головним завданням гуманітарного розвитку у сфері міжетнічних та міжконфесійних відносин є пошук шляхів налагодження й поглиблення всебічних зв’язків представників всіх етнічних та конфесійних груп України як основи співробітництва, збереження миру і злагоди в суспільстві. Основою такого співробітництва є солідарність громадян України, об’єднаних в український народ на засадах рівності громадянських прав і обов’язків та взаємоповаги.

Держава забезпечує мовні права усіх громадян України різних етнічних належностей, сприяє вивченню громадянами іноземних мов, насамперед мов міжнародного спілкування.

Пріоритети гуманітарного розвитку у сфері міжетнічних відносин вимагають забезпечення юридичної й фактичної рівності національностей у соціальній й економічній сфері, формування культури міжетнічних взаємин, заснованої на принципах толерантності, інтересу та поваги до культурних надбань один одного.

Держава відповідальна за визначення й неухильне дотримання демократичних принципів у міжетнічних та міжконфесійних відносинах. Важливою функцією державної політики у цій сфері є вироблення ефективних шляхів і методів розв’язання внутрішніх етнічних і особливо міжетнічних суперечностей і конфліктів, прогнозування і запобігання їм, забезпечення умов для вільного віросповідання представниками усіх конфесій.

На цій основі має здійснюватись етнонаціональна політика держави. До її пріоритетів необхідно віднести завдання консолідації українського суспільства й сприяння збереженню культурної самобутності всіх громадян на основі утвердження української мови як державної та всебічного розвитку, використання й захисту мов національних меншин України.

Етнічне розмаїття суспільства держава має розглядати як незаперечну цінність й усебічно сприяти розвитку культурної, мовної, релігійної самобутності громадян України всіх національностей. Консолідація українського суспільства має відбуватися на підставі кращих традицій української культури й національних цінностей, збагачених багатовіковими взаєминами з іншими культурами й народами.

Владні структури мають послідовно протистояти спробам використання етнічності в політичних цілях, намаганням зробити її інструментом маніпуляції суспільною свідомістю, засобом здобуття привілейованого політико-правового статусу.

З метою гармонізації міжетнічних відносин в Україні необхідно:

– активізувати політику підтримки культури й мови національностей України в усіх регіонах країни шляхом фінансування інноваційних освітніх, культурних, інформаційних програм;

– надавати підтримку діяльності національно-культурних товариств та інших організацій національних меншин;

– рішуче протидіяти ксенофобії, а також усім формам нетерпимості та дискримінації за етнічною, релігійною та расовою ознаками, сприяти підвищенню рівня толерантності в суспільстві;

– надавати необхідну допомогу, пов’язану з облаштуванням і ресурсним забезпеченням репатріантів.

У сфері міжконфесійних відносин основним завданням держави є забезпечення права людини на свободу совісті, удосконалення законодавства в сфері міжконфесійних відносин відповідно до міжнародних стандартів.

Державна політика у цій сфері має бути спрямована на:

– досягнення взаємоповаги та толерантності відносин між віруючими, релігійними організаціями різних віросповідань, забезпечення міжконфесійної стабільності; збереження балансу інтересів віруючих і невіруючих громадян;

– формування релігійної толерантності та збереження традиційної культури суспільства;

– здійснення спільних з релігійними організаціями проектів щодо пропагування здорового способу життя, зміцнення інституту сім’ї, захисту дитинства та ін.;

– забезпечення відкритості та прозорості державної політики у сфері забезпечення права на свободу совісті та взаємовідносин з релігійними організаціями на всіх рівнях державної влади;

– сприяння реалізації права громадян на свободу вибору характеру освіти як елемента свободи совісті, що передбачає законодавче врегулювання права релігійних організацій на створення навчальних закладів.

При визнанні Україною принципу відокремлення церкви від держави не можна применшувати впливу релігії на досягнення порозуміння в суспільстві. В ідеалі віра має народжувати милосердя і вчити зіставляти обмежені цінності з абсолютними. У цьому зв’язку особливого значення набуває висока свідомість лідерів релігійних конфесій, які повинні спиратись на гуманістичні загальнолюдські цінності віровчень і уникати окремих положень, що торкаються етноконфесійних протиріч минулих епох. У нових умовах особливого значення набуває рівень світської і богословської освіти священнослужителів, їх готовність протистояти радикалізму серед власної пастви.

 

2.9. Вільний доступ широких верств суспільства до культурних надбань та захист культурної спадщини

 

Культура є універсальним механізмом передачі соціального досвіду між епохами, поколіннями, спільнотами. Культура – це соціальна пам’ять людства, надійний транслятор і акумулятор кращого соціального досвіду незліченних поколінь, скарбниця величезних знань про світ, його пізнання і освоєння. Культура – важливий запобіжник, що захищає людину та народ від надмірної прагматичності, забезпечує сталий еволюційний розвиток і запобігає глобальним катаклізмам.

В державі, де культурі відведено недостатньо уваги та місця, неминучі кризові стани національно культурної ідентичності, втрати у соціумі ціннісних орієнтирів.

Саме тому особливого значення набуває забезпечення широкого доступу до культурних надбань завдяки використанню новітніх інформаційних технологій акцент має бути зроблено на поширення і масовий ужиток високих зразків культури та мистецтв.

Необхідно подолати загрозливе явище відторгнення від культури значної частини соціуму, передусім через соціально-економічні причини. Як результат – лише невеликий прошарок суспільства має доступ до нових віянь у культурі та науці. Більша ж частина суспільства інертна і позбавлена конкретного зв’язку з національним культурним надбанням, зокрема це стосується економічно активного сегменту населення – працівники промисловості, сільського господарства та сфери обслуговування, а також малозабезпечена молодь і пенсіонери.

Це явище слід долати як за рахунок підвищення педагогічно-виховної культури в навчальних закладах початкової, середньої та професійної освіти, так і через спеціальні телевізійні канали і радіостанції, документальне та науково-популярне кіно, друковані засоби масової інформації.

Твори українського мистецтва мають активніше представлятись на міжнародних виставках і аукціонах, а творча та інтелектуальна молодь залучатись до участі у мистецьких та освітянсько-наукових конкурсах.

Потрібно інтенсифікувати сферу міжнародної "культурної дипломатії", широко пропагувати сучасні мистецькі та наукові досягнення та імена, які відомі лише вузькому колу інтелектуалів.

Рівень науково-технічних новітніх українських розробок дає підстави для інтенсивної участі українських винахідників у спільних міжнародних науково-технічних проектах.

Активна підтримка державою зазначеного напрямку гуманітарного розвитку забезпечить входження України в коло провідних культурних країн світу.

У сфері збереження охорони культурної спадщини держава повинна стати гарантом призупинення процесу розмивання традиційних культурних цінностей та деформації культурного коду.

Духовна та матеріальна спадщина допомагає кожному соціуму піднятись над долею навіть у найнесприятливіші історичні моменти.

Поряд з пам’ятками культури, історії, архітектури, археології, рухомими та нерухомими, до культурної спадщини належить і активна частина життя етносів (історичні типи технологій, спеціальні способи діяльності, звичаї, традиції і т.д.), а також пам'ятки природи.

Спадщина, як невід’ємна частина культурного ландшафту, є основою самобутності культури на етнічному, регіональному і загальнонаціональному рівнях.

Збереження і популяризація історико-культурного надбання у країні, яка належить до провідних у Європі за кількістю об’єктів нерухомої культурної спадщини – вагомий фактор утвердження історичної пам’яті народу, формування почуття самоповаги, усвідомлення єдності з країною, творення єдиного соціально-культурного простору української політичної нації.

У сфері збереження і охорони культурної спадщини в Україні мусить бути подоланий вкрай низький рівень державного менеджменту. Про це свідчить той невтішний факт, що понад 300 унікальних пам’яток культурної спадщини національного значення потребують невідкладних реставраційних чи консерваційних робіт, біля мільйона предметів Музейного фонду України потребують невідкладної реставрації.

Об’єкти культурної спадщини із перманентно загрозливого стану мають шанс найближчим часом перейти у катастрофічний. Тому в питанні збереження культурних надбань особливо важливим є порятунок ще існуючих об’єктів історії та культури, замість сумнівної практики "відтворення" неіснуючих протягом віків споруд і ансамблів.

 

2.10. Підтримка сучасних форм мистецької та інтелектуальної творчості

 

Підтримка сучасних форм мистецької, інтелектуальної та наукової творчості, як своєчасна відповідь на вимоги і виклики доби є запорукою прогресу у духовній і матеріальній складових культури.

У сфері мистецтва – це, насамперед, можливість сучасними засобами і гарантуванням права митця на самовираження, утверджувати в суспільній свідомості необхідність пошуків адекватного відтворення сучасного світу. Вкрай важливо, щоб вільний мистецький пошук був гідним продовженням досвіду минулих цивілізацій, і творчих досягнень попередників.

Слід звернути особливу увагу на популяризацію мистецтва у всіх прошарках суспільства. Сьогодні цей процес значно полегшується завдяки різним способам тиражування творів, телебаченню, всьому сучасному арсеналу розповсюдження образів. Це – надійний спосіб протистояти масштабному імпорту в український культурно-інформаційний простір комерціалізованої бездуховності, що підпорядкована елементарним інстинктам і примітивним "мріям".

Для підтримки вітчизняного книговидання необхідно створити сприятливі умови для розвитку мережі книгопоширення та наповненню бібліотечних фондів творами сучасної художньої, науково-популярної літератури. Забезпечити державну підтримку мистецьким, літературним журналам, розвиваючій літературі, а також виробництву телевізійних програм для дітей та юнацтва.

У науковій сфері – збереження та розвиток наукових шкіл світового рівня, зведення до мінімуму "відтоку мізків", подолання відірваності науки від запитів суспільства та очищення її від корупційних явищ в діяльності спеціалізованих наукових рад, при вступі та навчанні у вищій школі, при відзначенні наукових пошуків преміями і нагородами. Необхідно створити умови, у тому числі фінансові та матеріальні, для посилення науково-дослідницької складової в діяльності університетів, збереження та розвитку інтелектуального потенціалу академічної науки, залучення бізнесу до фінансування науково-технічних розробок.

Невідкладним є визначення пріоритетних напрямків інноваційного розвитку економіки на базі наукових здобутків у освоєнні новітніх та відновлюваних джерел енергії, високотехнологічного виробництва, індустрії наноматеріалів, інформаційних технологій та систем зв’язку; заохочення комерційних-фінансових структур до активної підтримки інноваційних проектів, вдосконалення законодавчої бази щодо захисту авторських прав та інтелектуальної власності.

Сучасна мистецька, інтелектуальна та наукова творчість має стати основою системи цінностей кожної людини, виправлення духовних дефектів суспільства: звільнення від егоїзму та культу бездумного споживання, від надмірних амбіцій тих, хто управляє світом політики і грошей.

 

2.11. Розвиток діалогу держави і громадянського суспільства

 

Відповідальна гуманітарна політика в Україні здійснюватиметься лише за умови активної співпраці держави і громадянського суспільства. Тільки в такому рівноправному діалозі можна домогтися максимального врахування інтересів та потреб громадян у гуманітарній сфері та ефективної реалізації прийнятих в умовах консенсусу рішень, що передбачає рівну відповідальність учасників за втілення у життя намічених кроків. Водночас успішний діалог передбачає і високий рівень кваліфікації всіх його учасників. Тому інститути громадянського суспільства − професійні спілки, благодійні та громадські організації та рухи, політичні партії, професійні об’єднання, асоціації, творчі спілки, незалежні засоби масової інформації, органи самоорганізації населення за місцем проживання – покликані генерувати громадянські ініціативи в різних сферах суспільного життя, створювати організаційні умови для їх підтримки та успішного здійснення. Вирішальною передумовою активізації інститутів громадянського суспільства є переконання громадян у можливості їх ефективного використання для обстоювання власних інтересів.

Для підвищення ефективності взаємодії органів влади і громадянського суспільства, розвитку партнерських відносин доцільно активно використовувати і вже закріплені в чинному законодавстві України, і перевірені вітчизняним та міжнародним досвідом такі форми взаємодії, як:

– підтримка діяльності різних за спрямуванням громадських організацій, зокрема дитячих, молодіжних, студентських, жіночих, екологічних, релігійних тощо, об’єднань ветеранів, пенсіонерів, інвалідів, працівників науки, культури, охорони здоров’я, етнокультурних та інших формувань;

– залучення представників громадянського суспільства до розробки, виконання й громадської експертизи проектів законодавчих актів і програм соціального розвитку;

– організація постійних зустрічей, «круглих столів», відеоконференцій з вищими посадовими особами держави, лідерами політичних партій для обговорення і розв’язання першочергових проблем суспільного розвитку;

– заохочення взаємодії органів місцевого самоврядування й громадськості з питань розробляння місцевих програм гуманітарного розвитку;

– вироблення механізму розміщення та укладання договорів державного замовлення;

– створення асоційованих структур (державно-громадських, громадсько-державних фондів, асоціацій, партнерств тощо), які мають визначене коло завдань і створюються за принципом цільового підходу для їх досягнення та вирішення;

– створення спільних консультативно-дорадчих органів, експертних рад, комісій, груп;

– проведення цілеспрямованої політики щодо підготовки кадрів та взаємного навчання державних службовців і представників громадянського суспільства навичкам і практики роботи в партнерстві один з одним;

– впровадження демократичних форм соціальної кооперації та активної протидії гіпертрофуванню корпоративних інтересів;

– створення механізмів взаємної відповідальності держави та організацій громадянського суспільства;

– посилення горизонтальних зв’язків між громадськими об’єднаннями для утвердження довіри між людьми і формування незаангажованого типу солідарності, що створює основу соціального капіталу будь-якого суспільства;

–       активне використання механізмів державно-приватного партнерства для реалізації спільних проектів у гуманітарній сфері.

Удосконалення законодавства з питань діяльності громадянського суспільства на сучасному етапі полягає в:

– прийнятті законодавства щодо врегулювання статусу та діяльності непідприємницьких організацій;

– внесенні змін до законодавства України, яким регулюються питання об’єднань громадян, соціальних послуг, благодійництва та благодійних організацій, політичних партій в Україні;

– спрощенні процедур реєстрації та встановлення прозорих і простих процедур легалізації непідприємницьких організацій;

– законодавчому врегулюванні підприємницької діяльності організацій громадянського суспільства;

– створенні сприятливих податкових умов для діяльності організацій громадянського суспільства та законодавчому врегулюванні питань фінансування цих організацій з боку держави, що сприятиме їх фінансовій стійкості;

– закріпленні в законодавстві України права фізичних осіб, які є платниками податків в Україні, адресувати частку сплаченого податку на розвиток тих інститутів громадянського суспільства, які така особа вільно обирає;

– запобіганні невиправданого державного втручання в діяльність організацій громадянського суспільства;

– імплементації в законодавстві України положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, якими закріплено право на свободу асоціацій за кожною людиною, зокрема іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, у створенні та участі в об’єднаннях громадян, а також з урахуванням можливості їхньої участі в суспільному житті відповідно до європейських стандартів;

– запровадженні «електронного уряду» для полегшення контактів громадян з органами державної влади, спрощенні бюрократичних процедур, отриманні максимально повного й оперативного доступу до інформації;

– посиленні механізмів контролю за державними органами з боку громадянського суспільства, удосконаленні аналогічних інструментів органів законодавчої та судової влади.

 

3. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ

3.1. Формування відносин суспільної довіри й громадянської відповідальності

 

Суспільна довіра – одна з базових категорій розвитку громадянського суспільства. Соціологічні дослідження громадської думки протягом останніх 15 років фіксують відсутність довіри населення до інститутів державної влади та окремих установ.

Нормальне функціонування держави можливе лише при існуванні довіри громадян до інститутів влади та елементів громадянського суспільства. Тому необхідно взяти курс на:

– утвердження відповідальності органів державної влади і, зокрема, безпосередніх виконавців рішень. Представники центральної і місцевої влади мають нести безпосередню відповідальність за реалізовані ними пропозиції;

– залучення об’єднань громадян (недержавні громадські організації) до прийняття рішень на всіх рівнях виконавчої влади;

– врахування інтересів усіх соціальних, етнічних та релігійних груп.

Утвердження атмосфери суспільної довіри можливе за умов:

– ідеологічного плюралізму;

– свободи використання рідної мови в усіх сферах суспільного життя;

– соціальної справедливості й рівності;

– культурного багатоманіття;

– свободи совісті.

Ефективна реалізація гуманітарної політики можлива лише в контексті формування соціальних відносин суспільної довіри й громадянської відповідальності.

Згідно з результатами Європейського порівняльного дослідження, індекси довіри до державних інституцій і влади в Україні є найнижчими серед 24 європейських країн, залучених у дослідження, включаючи наших сусідів – Польщу і Росію. Разом з цим соціальні очікування українських громадян від держави є максимальними серед решти європейських країн, хоча якість соціальних послуг, що їх надає держава, оцінюється нашими громадянами у порівнянні з іншими європейцями щодо своїх держав найгірше.

Парадоксальне сполучення інституціональної недовіри та відчуження громадян від держави разом із їхніми стійкими патерналістськими очікуваннями – одна із сталих характеристик несприятливого політичного та гуманітарного клімату країни. Пасивність щодо власних самоорганізованих зусиль щось змінити на арені публічної політики є, на жаль, сталим показником українського суспільства. За таких обставин цілком закономірним видається те, що українські громадяни у порівнянні з жителями інших європейських країн найменшою мірою задоволені тим, як працює (діє) демократія в нашій країні.

Суспільство перебуває у переважному стані зневіри, апатії, розгубленості, втрати моральних орієнтирів. Єдиним домінуючим виміром такої ситуації стають товарно-грошові відносини, а послаблення морально-етичних та слабкість правових регуляторів призводить до культивування грошового прагматизму, соціального дарвінізму та цинізму як визначальних життєвих стратегій громадян.

Послаблення морально-етичних регуляторів, зокрема щодо відповідальності, поглиблюється через відсутність реального та дієвого верховенства права в країні. За результатами загальнонаціональних досліджень останнього періоду Інституту соціології НАН України, дві третини опитаних респондентів не відчували особистої відповідальності щодо стану справ у країні або навіть у своєму поселенні, а дещо більше 10 % опитаним було важко визначитися з цим питанням.

Небезпека такої ситуації полягає у тому, що певні механізми колишнього патерналістського ладу в країні (зокрема в координатах соціально-економічної політики) вже зруйновано. Натомість усунення держави від «батьківської опіки за народ» ще не компенсується, почасти через брак нових інституціональних умов та можливостей, повноцінною громадянською відповідальністю членів суспільства та різних соціальних груп. Генерування вакууму відповідальності відбувається через практику постійного її перекладання з боку влади і суспільства одне на одного, зокрема під час численних виборів усіх видів та рівнів. На практиці це обертається коли не усуненням від відповідальності всіх суб’єктів політичного процесу, то принаймні суттєвою розмитістю і невизначеністю відповідальності як регулятивної норми і соціального інституту в українському суспільстві.

У країні фактично відсутня генерація, яка б відчувала, а головне – приймала б на себе тягар відповідальності за стан суспільних справ. Водночас результати опитування показують, що, на відміну від статистично-демографічних факторів, більш тісний взаємозв’язок виявляється поміж відповідальною позицією громадян і їх освітнім рівнем. Чим вищим є освітній рівень громадян, тим більш соціально відповідальними вони є. Цей висновок є доволі позитивним для гуманітарної, зокрема освітньої політики. У соціальних характеристиках громадянська відповідальність більш тісно пов’язана також з приналежністю громадян до середнього класу.

Напрямами формування відносин довіри та суспільної відповідальності громадян є:

1) реформування системи політичного та громадянського представництва суспільних інтересів різних соціальних груп у політичному процесі;

2) формування дієвого громадського контролю за прийняттям суспільно значущих рішень;

3) реальне утвердження засад місцевого самоврядування;

4) політика послідовної та гласної боротьби з негативними суспільними явищами (корупцією, хабарництвом, рейдерством та ін.);

5) створення умов для формування середнього класу, зміцнення його соціально-економічної бази та подальшого зростання;

6) розширення вже існуючого досвіду та впровадження нормативних курсів громадянської освіти в освітній системі середньої школи та курсів основ громадянської самоорганізації у вищих навчальних закладах.

 

3.2. Модернізація національного інформаційного простору та комунікаційних технологій

 

Першочерговими завданнями держави у сфері інформаційної політики є неухильне забезпечення конституційного права кожного на одержання, використання, поширення та зберігання інформації, на вільне вираження своїх поглядів на основі ефективного використання новітніх засобів обміну інформацією; вироблення та просування на світовому рівні власного інформаційного продукту.

         На тлі стрімкої глобалізації у світі, де панують новітні технології та інформаційна уніфікованість, досі не подолане відставання у сфері комунікаційних технологій – особливо важливій в епоху інформаційних суспільств. Це загрожує національній безпеці України, бо вже призвело до значної інформаційної та технологічної залежності від іноземних держав та міжнародних медіа-структур.

Для подолання цих явищ необхідне:

– прискорення реформування національної медійної та комунікаційної систем, модернізація їх стандартів, створення системи суспільного мовлення;

– забезпечення незалежності та плюралізму засобів масової інформації та їх залучення до інтеграції України у глобальний інформаційний простір;

– впровадження та поширення сучасних інформаційних технологій;

– недопущення монополізації інформаційного ринку України;

– забезпечення вигідного для українських виробників місця у світовому поділі праці у сфері інформаційних послуг;

– забезпечення захисту громадян від інформаційної продукції, що негативно впливає на фізичний, психічний, інтелектуальний та моральний розвиток людини;

– удосконалення національного інформаційного законодавства щодо   забезпечення отримання громадянами суспільно значущої інформації і чітке визначення процедури доступу до інформації;

– удосконалення організаційних та правових засад національного інформаційного ринку;

– розвиток електронних інформаційних технологій у системі управлінських структур;

– активізація державної політики шляхом розробки законодавства у сфері захисту вітчизняного інтернет-простору та розвитку інтернет-послуг, у тому числі для безпеки вітчизняних інтернет-ресурсів і нейтралізації несанкціонованих втручань у користування інформаційними послугами.

 

3.3. Національні культурні індустрії України.

 

Пріоритетом є забезпечення умов для створення прибуткової повноструктурної системи креативних індустрій, здатної формувати і задовольняти духовні запити різноманітних верств населення. Це передбачає державну підтримку таких галузей:

– видавничий напрям (книгодрукування, аудіо- та відеорекординг, комп’ютерні програми, зокрема комп’ютерні ігри);

– кіноіндустрія;

– медійний напрям (преса, радіо, телебачення, інтернет);

– концертно-видовищний напрям (концертно-гастрольний бізнес, театральний та естрадно-цирковий ангажемент, фестивальний бізнес);

– галерейно-виставковий напрям (галерейний і виставковий бізнес, музейна справа);

– мистецько-прикладний напрям (шоу-бізнес, індустрія моди, реклама, промисловий та архітектурно-будівельний дизайн, народно-ужиткове мистецтво, сувенірно-інформаційний бізнес);

– культурно-дозвіллєвий напрям (індустрії масової фізкультури і спорту, здоров’я, відпочинку, кулінарного мистецтва);

– інтелектуально-правовий напрям (індустрія авторського та суміжних прав).

З метою розвитку, зміцнення та експансії національних культурних індустрій слід сприяти діяльності організацій, що представляють державний, комерційний та громадський сектори суспільства, а також впливових фізичних осіб і закордонних організацій. Це відбуватиметься за рахунок створення сприятливого правового, економічного, інформаційного та світоглядного середовища для розвитку національної культури. Держава в цьому контексті бере на себе зобов’язання враховувати, координувати, використовувати і спрямовувати поведінку інших суб’єктів культурного процесу:

– національного бізнесу, який, фінансуючи ті або інші проекти та впливаючи на прийняття певних законів, виступає потужним партнером держави в реалізації національної культурної політики;

– громадських організацій як основного суб’єкта громадянського суспільства, що стають важливим чинником культурної індустрії, впливаючи на громадську думку, на прийняття законів, на програмну політику мас-медіа, на рішення виконавчої влади тощо.

Щодо національних культурних індустрій, реалізовуватимуться наступні стратегії:

– у сфері культурної спадщини:

а) пошук, збереження, облік і класифікація артефактів;

б) ретрансляція в суспільство (доступність для вивчення й масового сприймання);

в) технологічна модернізація (впровадження в інтернет-простір та електронні мас-медіа, мультимедійні навчальні та ігрові комп’ютерні програми, кінофільми тощо);

г) змістова актуалізація (перетворення на сучасну соціотворчу силу, активне включення в суспільне життя).

– у національній освіті:

а) введення морально орієнтованих інтегральних курсів, акцент на духовній домінанті чинних гуманітарних дисциплін;

б) пріоритет формування гуманітарного світоглядного базису при підготовці фахівців різного профілю.

– щодо засобів масової комунікації:

а) підвищення відповідальності за пропаганду антидержавних і антиукраїнських ідей і настроїв у засобах масової інформації;

б) забезпечення контролю за проникненням в теле- і радіоефір, інтернет-простір, на сторінки масових видань антигуманних, аморальних, насильницьких, ксенофобських тощо матеріалів;

в) стимулювання підвищення культурного та естетичного рівня медійного контенту;

г) підтримка просування національного медійного продукту.

– у сфері мистецтва:

а) у галузі академічного мистецтва запровадження системи заохочень, конкурсів і премій, зокрема державних, для авторів, що створюють український мистецький продукт, а також систему заохочувальних заходів для просування талановитої мистецької молоді;

б) забезпечення сприятливих можливостей для розвитку експериментального авангардного мистецтва;

в) сприяння розвиткові масової художньої самодіяльності шляхом підтримки в мас-медіа, проведення регіональних і загальнодержавних конкурсів, відзначення талановитих митців, налагодження зв’язків між масовою самодіяльність і професійним мистецтвом;

г) забезпечення підтримки мистецької освіти шляхом збереження у навчальних планах початкової та середньої школи предметів художнього циклу, введення мистецьки орієнтованих курсів у навчальні програми початкової, середньої та вищої школи, сприяння розвиткові художньої самодіяльності в навчальних закладах.

Особливої уваги потребує комплекс індустрії відпочинку, всебічний розвиток туристичної, рекреаційно-курортної та фізкультурно-спортивної сфери. Це включає:

– створення конкурентоспроможного українського туристичного продукту через оновлення його матеріально-технічної бази, стимулювання ініціатив малого та середнього бізнесу, розвиток сільського та екологічного (зеленого) туризму, інших видів туризму (спортивно-оздоровчого, спеціалізованого, ділового тощо);

– сприяння розвитку туристичної та курортно-рекреаційної інфраструктур;

– формування позитивного туристичного іміджу України на зовнішньому ринку;

– розвиток страхового сегмента у сфері туризму, підвищення рівня безпеки туристів;

– відновлення культурно-історичних об’єктів, які мають мотивуюче значення для розвитку туризму.

 

3.4. Інтеграція національної культури в європейський культурний простір і міжнародне співробітництво в гуманітарній сфері

 

Інтеграція у світовий простір є одним із пріоритетів національного культурного розвитку. Тому дії, спрямовані на активізацію діалогу України зі світом, окрім політичних, економічних та правових зв'язків, мають передбачати посилення співробітництва в гуманітарній сфері, реалізацію програм, спрямованих на входження у світовий простір науки, освіти та культури і соціальних стандартів шляхом:

– державної та недержавної (із залученням бізнесових структур, благодійних фондів тощо) підтримки міжнародного наукового, освітнього, мистецького обміну; вироблення інтеграційних стратегій розвитку науки й освіти в діяльності академічних науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. Рівень науково-технічних новітніх українських розробок дає підстави для інтенсивної участі українських винахідників у спільних міжнародних науково-технічних проектах;

– забезпечення (за державної і недержавної підтримки) зростання конкурентоспроможності вітчизняної художньої культури, в тому числі стимулювання творчих пошуків і розвитку видів, жанрів і стилів сучасної мистецької творчості;

– інтенсифікувати сферу міжнародної "культурної дипломатії", широко пропагувати сучасні мистецькі та наукові досягнення та імена, які відомі лише вузькому колу інтелектуалів;

– підвищення рівня володіння українських громадян (дітей, молоді, осіб середнього віку) іноземними мовами.

 

3.5. Розвиток співробітництва з українцями за кордоном

 

Пріоритетними для державної політики щодо забезпечення міцних культурних зв’язків із закордонним українством мають стати:

– удосконалення системи культурного співробітництва України із зарубіжними країнами шляхом укладання міжнародних договорів та прямих зв’язків між культурно-мистецькими установами українських діаспор різних країн;

– проведення за кордоном спільно з представниками української діаспори заходів за участі українських мистецьких колективів, виставок українського мистецтва, фестивалів українського кіно, круглих столів тощо;

– проведення культурно-мистецьких заходів у місцях компактного проживання українців за кордоном задля задоволення їхніх культурних потреб;

– сприяння роботі культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України;

– сприяння задоволенню духовних потреб трудових мігрантів і закордонних українців;

– створення із залученням представників української діаспори державної системи обліку втрачених та незаконно переміщених з України культурних цінностей, активізація роботи щодо їх повернення на батьківщину.

 

4. МЕХАНІЗМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ

4.1. Удосконалення державного управління гуманітарним розвитком та інструменти культурної політики

 

Державне управління гуманітарним розвитком передбачає розроблення системи програмних і прогнозних документів: коротко-, середньо- та довгострокових прогнозів, основним компонентом яких будуть складові соціально-культурного, освітнього та наукового рівнів, а також короткострокових прогнозів і програм галузевого, регіонального та державного рівнів. Для цього необхідно здійснити поступове реформування системи управління гуманітарним розвитком, обґрунтоване розмежування повноважень між центром та регіонами в зазначених сферах, розподіл конкретних функцій між органами управління.

Діяльність органів, відповідальних за гуманітарну політику або пов’язаних з нею (комітети Верховної Ради України, управління Адміністрації Президента України, міністерства, комітети та консультативно-дорадчі органи Кабінету Міністрів України), позначена дублюванням функцій, браком чіткості в механізмах контролю за виконанням рішень, постійними змінами апаратів виконавців після кожної зміни влади. Реорганізація діяльності органів, відповідальних за гуманітарну політику, повинна забезпечуватися такими заходами:

– формування системи програм у відповідних сферах гуманітарного розвитку на рівні галузевих міністерств із чітким зазначенням механізмів вирішення питань у цих сферах на державному, регіональному та місцевому рівнях та звітності про їх виконання;

– урахування світових методик і стандартів створення програм гуманітарного розвитку;

– розроблення системи аналітичних і прогнозних документів;

– посилення відповідальності головних розпорядників бюджетних коштів, виділених для гуманітарної сфери, за їх нецільове використання;

– обов’язкова наукова експертиза проектів державних рішень у гуманітарній сфері;

– забезпечення системи управління в гуманітарній сфері висококваліфікованими кадрами.

Ефективний державний менеджмент потребує модернізації основних інструментів культурної політики, удосконалення системи фінансових, інформаційних та нормативно-правових механізмів управління.

Фінансове і нормативно-правове забезпечення. Основними засобами гуманітарного розвитку мають стати податково-бюджетне регулювання та залучення позабюджетних коштів. Фінансове забезпечення гуманітарного розвитку здійснюватиметься за рахунок коштів підприємств, установ та організацій, державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів та інших джерел. Фінансування запропонованих заходів за рахунок державного бюджету повинно здійснюватися з урахуванням реальних економічних можливостей. Пріоритетними заходами у реорганізації фінансового забезпечення сфери культури є:

– створення централізованої системи державного патронату над культурною сферою;

– впровадження замість системи державних субсидій на високу культуру (музеї, театри, кіно-культурні центри, бібліотеки тощо) розгалуженої, ієрархічно централізованої системи сучасного професійного менеджменту;

– створення належної законодавчої бази щодо підтримки культурних проектів;

– модернізація податкової системи з пільгами для благодійників та неприбуткових організацій;

– запровадження прозорих конкурсних механізмів фінансування мистецьких проектів та ініціатив;

– запровадження практики фандрейзингу, надання дотацій і грантів для інноваційних наукових і гуманітарних розробок на основі партнерства держави та бізнесу. Гранти мають надаватися: якісним культурно-мистецьким та науковим проектам, що їх подають неприбуткові організації; культурним організаціям на здійснення іміджевих проектів; окремим особливо талановитим митцям, науковцям, діячам інформаційної сфери;

– удосконалення захисту авторського права, нормативно-правового забезпечення інтелектуальної власності.

Партнерство держави та бізнесу вкрай потрібне для створення і розвитку у невеликих містах та сільській місцевості культурних осередків для вивчення ментальних, історичних та культурних особливостей регіону і включення їх в загальнодержавний контекст.

Інформаційне забезпечення. Необхідно здійснювати постійний інформаційно-комунікативний супровід реалізації Концепції, забезпечувати відкритість та прозорість прийняття управлінських рішень. Важливим є релевантне надання інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування з реалізації положень Концепції у ЗМІ та мережі Інтернет; створення окремого веб-сайту Національної комісії з проблем гуманітарного розвитку України, який, крім інформативної функції, має виконувати комунікативні завдання: містити форум для обговорення результатів упровадження та перспектив гуманітарного розвитку України. Партнером держави у справі інформаційного забезпечення сфери культури та мистецтва є ЗМІ, які сприятимуть вирішенню зокрема таких проблем:

– удосконалення піар-менеджменту у сфері культури та мистецтва;

– розширення сфери рекламних послуг у галузі культури;

– промоція культурно-мистецьких проектів, просування талановитих художніх творів, авторів і виконавців;

– підтримка національного культурного продукту.

 

4.2. Моніторинг громадської думки щодо гуманітарного розвитку суспільства

 

У системі механізмів реалізації гуманітарної політики Української держави важливу роль має відігравати моніторинг громадської думки та настроїв населення. Дані останніх опитувань громадської думки свідчать про серйозні виклики та небезпеки для цілісності та суверенітету країни. Однак більшість громадян усе ж залишаються оптимістами щодо перспектив розвитку країни. Абсолютне переважання розчарувань у сферах матеріального забезпечення життя сім’ї, відносне переважання у сферах працевлаштування та участі в суспільному житті певною мірою компенсуються у людей переважанням реалізованих надій у соціальному мікросередовищі (у взаєминах з близькими, друзями, сусідами, колегами). Саме завдяки цьому соціальна розчарованість все ж не сягає критичного рівня, який свідчив би про стан масової соціальної дезадаптації. Українці, як і в попередні важкі часи 1990-х, знаходять «рятівне коло» від економічних та політичних негараздів у своєму найближчому оточенні. Хоча сценарії долання труднощів і влаштування свого життя є здебільшого індивідуалістичними, а не спільними, суспільно відповідальними. У відповідності до цього слід переорієнтувати спрямування державної політики на динамічний цілеспрямований розвиток соціально-гуманітарної сфери.

Порівняльні дослідження засвідчують певні відмінності глибинних ціннісних засад масової свідомості українців, їх психоемоційних настроїв від решти європейців. Згідно з отриманими даними, українцям більше, ніж громадянам інших європейських країн, притаманні цінності «безпеки», «конформізму», «влади», «традиції», «збагачення», «досягнення успіху» і менше – цінності «відкритості для змін», «самостійності», «доброзичливості», «гедонізму». Для людей із такими ціннісними орієнтаціями властиві обачливість, потреба державного захисту, соціального визнання та збагачення, консерватизм, безініціативність у поєднанні з жагою влади. Такі риси визначають переважно традиціоналістську свідомість, що не притаманна сучасній цивілізованій європейській людині. Отже, причини багатьох проблем суперечливого, дуже неквапливого та непослідовного процесу реформування політичної системи, економіки й гуманітарної сфери України багато в чому зумовлені консерватизмом масової ціннісної свідомості, що поєднується з неефективними діями влади.

Результати моніторингу громадської думки свідчать про те, що, порівняно з європейськими країнами, гострими гуманітарними проблемами українського суспільства залишаються вкрай низькі показники щодо задоволення життєво важливих потреб населення, а також соціо-психологічна атмосфера масової недовіри, невпевненості, розчарування та розгубленості. Рівень деморалізованості залишається доволі високим, але збереження рівня цього показника може бути також свідченням певних позитивних процесів адаптації населення до життя в сучасних умовах.

Моніторинг має відстежувати динаміку подолання синдрому відчуження громадян від соціального життя та формуванням життєвих стратегій власних ініціатив та зусиль і патерналістської утриманської орієнтації на зовнішню підтримку (Заходу або Росії). До завдань моніторингу входить також фіксація чіткості та послідовності політики держави щодо широкого спектру соціальної адаптації молоді (освіта, працевлаштування, кредитування, підтримка ділових та творчих ініціатив тощо).

Вирішального значення набуває впровадження практики соціологічних опитувань з оцінки ефективності державної гуманітарної політики центральної та місцевої влади в соціальних, регіонах, поселенських, культурних, конфесійних, етнічних і вікових групах.

Назрілою потребою є розвиток нових технологій та процедур публічності, включно з проведенням інформаційних брифінгів за участю високо посадовців і перших осіб держави щодо найважливіших питань у соціально-гуманітарній сфері.

 

5. ОЧІКУВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ

 

Реалізація Концепції гуманітарного розвитку на період до 2020 року:

Сприятиме формуванню демократичного, консолідованого суспільства, де знання та можливості їх практичного застосування стануть важливим засобом самореалізації і розвитку особистості, і тим самим сталого розвитку держави.

Стимулюватиме зменшення розриву у рівні життя між різними соціальними верствами.

Поліпшить моральне та фізичне здоров’я нації.

Служитиме розвитку інформаційного суспільства.

Інтенсифікує вихід модерних досягнень інтелектуального потенціалу нації на внутрішній та зовнішній ринок.

Сприятиме соціально-культурній активізації громадянина та громадянського суспільства.

Стимулюватиме подолання культурно-ідеологічних розходжень в українському суспільстві, поверненню громадянам історичної самоповаги, гордості за свою державу і віри в її майбутнє.

Орієнтиром та критерієм оцінювання результатів державної гуманітарної політики має слугувати:

– Індекс розвитку людського потенціалу за методологією ООН, оскільки Україна прагне забезпечити у 2020 р. свій перехід до групи країн з дуже високим рівнем розвитку людського потенціалу (42 країни, за даними 2010 р.), що розраховується на основі таких показників, як очікувані тривалість життя і навчання, ВНП на душу населення;

– місце вітчизняних вищих навчальних закладів у світових рейтингах університетів QS World University Rankings, Academic Ranking of World Universities;

– участь та позиція у рейтингу якості шкільної освіти Programme for International Student Assessmen (PISA);

– Індекс реалізації екологічної політики Environmental Performance Index);

– рівень подолання дезінтеграції, гендерної нерівності, песимізму, недовіри в суспільстві;

– гармонізація інтересів різних груп суспільства, збалансування державних і приватних інтересів;

– контроль за діями влади з боку громадянського суспільства;

– позитивна динаміка зростання рівня толерантності в суспільстві;

– рівень та питома вага у культурному національному продукті аудіовізуальної, книговидавничої продукції державною мовою та мовами національних меншин;

- участь вітчизняних митців у міжнародних культурних заходах.

У разі винекнення пропозицій або зауважень щодо проекту Концепції гуманітарного розвитку України до 2020 року інформацію надавати до управління у справах сімьї та молоді міської ради за електронною адресою:  usim@i.ua.