"Відомості" № 34 від 24.08.2011
Сьогодні ми відзначаємо 20-річний ювілей Незалежної Української Держави – свято патріотизму, духовного піднесення, національного єднання. Багато чого змінилось в нашому житті з того незабутнього дня 24 серпня 1991 р. І головне – Україна відбулась, як суверенна держава, зайняла своє місце у всесвітній співдружності націй.
Водночас доводиться констатувати: так, не все нам вдалось за ці два десятиліття. Не всі наші надії справдились, не всі мрії здійснилися. А те, що чимало сподівань, пов’язаних з життям у власній державі, були схожі на мрії, що мали небагато спільного з реальністю, довело життя. Довело швидко і досить жорстко. Зараз, з дистанції у два десятиліття, добре видно, що ми зробили не так, де звернули на хибний шлях, пішли в невірному напрямку.
Тому не викликають великого подиву дані соціологічних опитувань, що доля прихильників незалежності серед українців порівняно з 1991 р. суттєво зменшилась. Як не прикро, але це – реальні показники. Звичайно, з одного боку ідеї державності належать до категорії тих, що вважаються вічними, значення яких не залежить від громадської думки. У певні історичні моменти вони можуть ставати тим імпульсом, тією іскрою, що спроможна розбудити, завести суспільство, дати йому потужний поштовх руху вперед. Однак не можна розраховувати невпинно рухатись і далі, використовуючи саму енергію ідей.
Продовжуючи автомобільні аналогії, – необхідно вчасно перемикати передачі, переходити на вищі оберти, в інші режими – спокійної, наполегливої і продуктивної роботи. Без цього не дістатись широкої і рівної дороги прогресу. Натомість, можна надовго залишитись на узбіччі, і з заздрістю дивитись услід більш динамічним учасникам світових перегонів. Нажаль, поки нам далеко не те що до лідерів змагань на державну успішність, навіть до стабільних середняків.
Звичайно, таке становище не може не позначатись на настроях людей, про що і свідчить дані соціологів. Логіка людей проста: для них незалежність асоціюється в першу чергу із свободою від економічних проблем і побутових негараздів. І хочемо ми цього чи ні, але саме ці фактори – матеріальні і соціально-побутові, а не високі ідеологеми, ще довго визначатимуть привабливість державності, незалежності і суверенітету для більшості населення.
Знаю, багато хто з читачів категорично не погодиться з таким твердженням. І в певному сенсі, вони абсолютно праві. Більше того, мені особисто більше всього хотілося б, щоб серед жителів України і нашого міста стрімко зростала доля тих, хто вважає власну державу і її атрибути – найвищими цінностями. Точніше, цінностями зовсім іншого вартісного рівня – майже сакрального, де будь-які рейтинги і співставлення взагалі не є доречними. Вірю, колись ми не оцінюватимемо незалежність з точки зору певних вигод і зручностей особистого плану, а сприйматимемо, як даність, невід’ємну складову нашого світогляду, самого життя. Коли патріотизм – поняття затерте і знецінене, подібно купоно-карбованцю періоду гіперінфляції 90-х, втратить рештки штучного пафосу, перетворюючись на живу, просту і абсолютно природну для кожного річ.
Таке ставлення, притаманне громадянам найбільш розвинених країн, має служити для нас прикладом. Водночас вважаю, сьогодні не варто засуджувати тих, хто звик дивитись на незалежність крізь призму власного життя. Як економіст, я розумію: таке відношення буде превалювати, доки рівень життя людей не зрівняється, а краще – перевищить «дореформений».
Що для цього потрібно? Не буду особливо оригінальним: стабільність, зосередження уваги, сил і ресурсів всього суспільства не на політичній сфері, – на економіці. Об’єднання і концентрація зусиль заради досягнення головного, чого нам не вистачає, щоб змінити нарешті, свою країну, – сталого і динамічного зростання економіки. В першу чергу – сектору реального виробництва, що особливо важливо для таких промислових міст, як наше. І те, що вище керівництво держави на чолі з Президентом В.Ф. Януковичем, вся владна вертикаль сьогодні наполегливо працюють саме в цьому напрямку, не може сьогодні не вселяти оптимізм.
І ще одна необхідна складова, про яку я вже згадував у іншому контексті. Дещиця здорового патріотизму – це той каталізатор, через хронічний дефіцит якого процеси державотворення протікають у нас надто повільно. Що казати, коли Україна, мабуть єдина серед колишніх радянських республік, досі не досягла рівня 1990 року…
Як не згадати приклад Кореї, жителі якої під час попередньої глобальної кризи добровільно і безкоштовно жертвували свої золоті прикраси державі, аби допомогти втримати курс національної валюти! Для нас такі вчинки здаються чимось з розряду неймовірного та ірраціонального. Але це – реальний факт, який на мою думку, може багато пояснити щодо причин прірви у рівні економічного розвитку між Україною і цією маленькою далекосхідною країною.
Тому у питанні, що є наслідком – що слідством у парі споріднених понять: патріотизм і добробут, на перше місце я ставлю патріотизм. На моє глибоке переконання, дійсно, досить вже зважувати незалежність, її переваги й недоліки, на терезах власних життєвих обставин. Пора почати оцінювати своє життя, свої дії з точки зору державного будівництва, потреб зміцнення незалежності і суверенітету. Адже як свідчить історія, недостатньо було 20 років тому урочисто проголосити суверенітет. Боротьба за незалежність триває – не тільки в економічній і гуманітарній сферах, на зовнішніх, дипломатичних фронтах.
Найважча, найзапекліша битва йде всередині нас самих – в сумлінні і свідомості людей. Перемога в ній, яка знаменуватиме остаточне торжество ідей державності і суверенітету, залежить від кожного з нас. Це – колосальна відповідальність не тільки перед країною, а й перед минулими і майбутніми поколіннями співвітчизників. Тому нам насамперед треба навчитись незалежності мислення, тобто – звільнитись від тягаря давніх комплексів, шор застарілих стереотипів, пут фаталістичної впевненості в неможливість змінити щось на краще. Пора перестати шукати виправдань, натомість – почати знаходити можливості вирішення проблем. Насамперед, за рахунок нових, нетрадиційних підходів, оскільки старі методи в нинішніх умовах не завжди є ефективними.
Це не заклики і не гасла. Красиві слова – взагалі не мій стиль. Так, можливо цей виступ у нашій газеті виявився дещо емоційнішим, ніж завжди. Але погодьтесь, дорогі читачі, і привід маємо надзвичайний – 20-річчя рідної країни. Отже, саме такі принципи підходу до вирішення проблем і виконання завдань – незалежність, незаангажованість, нестандартність думок і дій, наша команда оголосила своїм кредо рік тому, під час виборчої компанії. З ними ж взялась за роботу, здобувши підтримку земляків. В умовах традиційної нестачі коштів, матеріально-технічних ресурсів, ми зосередились на найпроблемнішій сфері – житлово-комунальному господарстві. Наразі не буду ілюструвати цифрами результати, але вони є – реальні і переконливі. І люди їх бачать, ці позитивні зміни на вулицях, площах і скверах міста, на своїх подвір’ях і дитячих майданчиках.
Вважаю, найкращий заклик – це власний приклад. І сподіваюсь, цим же шляхом – самостійного і незалежного вирішення проблем, нехай скромного масштабу, йтимуть і жителі міста. Покращуючи своє життя, свій будинок, своє місто – кожен на своєму рівні працює на спільній результат, спільну перемогу – утвердження української держави.
Водночас, говорячи про такий важливий аспект успіху розбудови молодої держави, як звільнення учасників цього процесу від тягаря хибних уявлень і переконань, хочеться додати: так, але дуже важливо – щоб при цьому під сподом зайвого баласту не опинились вкрай потрібні речі, без яких українська нація перестане бути собою: духовність, людяність, порядність, працьовитість.
Також я не поділяю думки, що в умовах ринкової економіки, громадяни незалежної держави нібито мають погодитись і зі своєю незалежністю від її піклування, розраховувати виключно на себе. Вочевидь, на певному перехідному періоді цього вимагають реалії – скорочення зони соціальної відповідальності держави. Але на моє глибоке переконання, і в цьому питанні ми маємо орієнтуватись на найбільш благополучні країни світу – Швецію, Норвегію, Австрію, Сінгапур та ін., громадяни яких мають більшу і ефективнішу соціальну захищеність, ніж ми 20 років тому. Тому вважаю обов’язком міської влади в межах своїх, нажаль, надто скромних можливостей, рухатись в напрямку цього орієнтиру. І ми будемо робити все, щоб покращити життя, особливо соціально вразливих верств – ветеранів, інвалідів, багатодітних сімей та інших пільгових категорій.
Отже, зі святом дорогі читачі! Нехай Господь дарує нам снагу і зміцнює волю подолати всі труднощі на шляху до обраної високої і шляхетної мети – розбудови незалежної України – сучасної, успішної, заможної держави.
Станіслав САФРОНОВ, міський голова
